«Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я був хворий, і ви навідались до мене…». (Мт. 25, 36).
Одне з семи діл милосердя щодо тіла – відвідувати хворих в шпиталі. Кожен і кожна у цьому ділі милосердя стає цілителем для хворої людини, бо несе розраду для душі, яка страждає не менше ніж вражене недугою тіло, зміцнює в серці хворого надію на зцілення, своєю присутністю відновлює зв’язок зі світом і життям, який послабився через недугу і ізоляцію хворого в шпиталі чи в кімнаті власного дому. З власного досвіду кожен знає, як багато значить в часі хвороби проста можливість «виговоритися», або зустрітися поглядом з очима відвідувача, повними любові, співчуття і підтримки. Такі відвідини не менше важливі, ніж медикаменти!
Тим більше, коли до хворого навідується Божий посланець, священник, який пропонує хворому не просто людські, а божественні ліки «на зцілення душі і тіла». Так, саме таким є значення Святого Таїнства єлеопомазання, яке, спільно із Таїнством покаяння і Євхаристії, є Таїнством здоров’я і життя, а не загибелі і смерті. У цьому Таїнстві сам Христос – небесний Лікар душ і тіл навідується до недужого і вливає в нього Свою цілющу благодать і силу.
Врешті-решт, важко переоцінити роль лікарів у порятунку і лікуванні хворих. Ми усвідомили велич служіння наших лікарів під час пандемії, ще більше цінимо їх жертовну працю в часі війни. Бо їхній медичний фронт це – змагання за життя, а значить – за майбутнє України.
Ось як згадує лікар Данило Лісняк, який пропрацював в окупованій росіянами Бучі два тижні, поки не евакуювався з усім колективом: «Усі діти, прооперовані у нас, вижили. Зараз в Італії лікуються, ще десь, не пам’ятаю. Нам пощастило: багато лікарів, що у мирний час працювали в Києві, живуть в Бучі, Ірпені. У нас, наприклад, тут був нейрохірург з Києва. Судинний хірург був. Якщо би не вони, не знаю, чим би воно закінчилось у випадках, де черепно-мозкові травми були у дітей. Та і у дорослих теж — з уламковими пораненнями голови. Вони оперували і всі вижили» (https://suspilne.media/).
Українці цінять цей професіоналізм і цю жертовність наших медиків: «Попри війну та щоденне протистояння ворогу, українські медичні сестри та брати, акушерки, фельдшери, лікарі продовжують міцно тримати медичний фронт України. Під час вибухів, у підвалах, без світла та води, під дулами ворожих автоматів вони надають медичну допомогу та рятують людське життя. Їх робота — приклад найвищої моральної сили. І колись про сьогоднішні подвиги українських медиків буде написано десятки книг та знято багато фільмів» (Сергій Убогов, Директорат медичних кадрів МОЗ. (https://www.umj.com.ua/)).
Втім, як не дивно, самі лікарі не трактують свого служіння в категоріях подвигу чи звитяги. Ще раз лікар Данило Лісняк: «Професія лікаря, медсестри, медичного працівника загалом — це не професія, а спосіб життя. Я так живу і не уявляю, як можна інакше. У мене за плечима Чорнобиль. Я там тиждень відпахав з 27 квітня 1986 року. Я це не сприймаю як подвиг, і те, що зараз, не сприймаю. Просто робота. Подвиг буває там, де немає нормальної організації. Тоді людям доводиться робити подвиги. А там, де нормально організована праця, це просто робота» (https://suspilne.media/).
Віддаймо шану і молімося за наших лікарів, медиків, капеланів і за всіх, хто навідується до недужих, поранених, травмованих душевно і тілесно. Навідуймося до недужих і стражденних – духовно у молитві і фізично у шпиталях та домівках, несучи їм християнське співчуття, любов і милосердя.
«…усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40)
